природного приросту знижуються. На початок XXI ст. майже 80% населення Землі проживало в країнах, що розвиваються, і знаходилося на другому-третьому етапі демографічного переходу (мал. 9). Таким чином, населення планети збільшується переважно за рахунок високої динаміки природного приросту в країнах Латинської Америки, Азії, Африки. Найбільший щорічний приріст забезпечують Індія, Пакистан, Китай, Нігерія, Бангладеш. Саме в країнах Африки та Центральної Азії передбачається найбільший приріст населення. В індустріально розвинутих країнах процес демографічного переходу можна вважати завершеним. Особливо невисокі темпи зростання кількості населення характерні для країн Європи, а в Німеччині, Швеції наприкінці

XX ст. спостерігалося навіть падіння приросту населення. В країнах перехідної економіки суспільні зміни призвели до падіння народжуваності при зростанні смертності, що зумовило зменшення кількості населення, особливо в країнах Балтії, у Росії, Україні. 

Процес регулювання кількості населення передбачає проведення певної демографічної політики.

Демографічна політика — система адміністративних, економічних, пропагандистських та інших заходів, які здійснюються державою з метою регулювання народжуваності.

У країнах завершеного демографічного переходу державні заходи спрямовані на збільшення народжуваності та природного приросту, в країнах інших типів навпаки — на скорочення. Так, у багатьох європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують грошові субсидії, певний соціальний захист та стимулювання, інші заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей та жінок, які мають дітей. А в Китаї, навпаки, державного значення набула політика стримування народжуваності шляхом її обмеження. Внаслідок такої демографічної політики намітилась тенденція до уповільнення темпів зростання населення Землі. За прогнозами спеціалістів ООН, на середину

XXI ст. населення Землі становитиме 9,3 млрд чоловік.

На кількість населення країни, його структуру, культурний та освітній рівень впливає міграція (механічний рух) населення — переміщення людей по території.

Міграцію класифікують за причинами (економічна, політична, гуманітарна тощо), строками (сезонна, тимчасова, постійна), напрямами (зовнішня і внутрішня), складом мігрантів, ступенем організованості тощо. Зовнішня міграція поділяється на: а) еміграцію — виїзд громадян зі своєї країни до іншої держави на постійне проживання або на тривалий період; б) імміграцію — в'їзд до країни громадян іншої країни на постійне або тривале проживання. Зовнішня міграція населення найбільшого розмаху набула в добу капіталізму, розвитку якого сприяв вільний рух робочої сили. Після Другої світової війни головним районом